Деталі
Завантаження Docx
Читати Більше
Зелений бамбуковий гай, холодна і тиха озерна гладь, самотній місяць, хмаринки, що пливли, – все це навіює думки про дух Азії, сповнений чудес і тепла. «Вітер грає в гілках В ритмі танцює молодий бамбуковий гай Вітер зник, щоб ніколи не повернутися Лазурне небо, хмари ласкаві і ніжні» У цій лагідній манері, у цьому глибокому спокої віє ароматом та образами дзен, бездоганно прекрасного серця. Вітер грає в гілках В ритмі танцює молодий бамбуковий гай Вітер зник і не повернеться вже Лазурне небо, хмари ласкаві і ніжні Лебідь пролітає повз осіннє озеро Кришталева вода, мрійливо спокійна Місяць висить високо вгорі Тінь лебедя зникає в просторі Вітер вільний вже тисячі років Бамбуковий гай стоїть мовчки Кришталеве озеро не тримає тіні Одного разу пролетівши, лебідь не повертається більше ніколи На жаль, такі неспокійні сутінки Так піднесений дух Азії Тисячу років, тисячу років, Як дорогоцінний вишитий шовк. В’єтнам, В’єтнам, звуки, які я почув, коли прийшов у цей світ В’єтнам, два слова на моїх вустах В’єтнам, моя країна. В’єтнам – це її ім’я В’єтнам, два мої останні слова, коли я покидаю цю Землю В’єтнам, ось країна краси В’єтнам приносить річкам і горам вічну свободу, справедливість і співчуття. В’єтнам не вимагає кісток і крові В’єтнам закликає до братерської любові В’єтнам будує міцний мир і щастя В’єтнам, на шляху до майбутнього, священний вогонь осяває земну кулю В’єтнам присягається захищати мир. Любов – це зброя Любов повертається в десятки тисяч місць В’єтнам, голос, що плекає любов серед людства В’єтнам, В’єтнам, В’єтнам, моя батьківщина сяє яскраво В’єтнам, В’єтнам, В’єтнам назавжди. «Краса часто буває нещасливою; У поета сивіє волосся раніше, ніж у інших! З давніх-давен на долю вродливих і талановитих часто випадало чимало випробувань і несправедливих оцінок. Так було і з поетами,і зі святими, бо мирські люди здебільшого не здатні розпізнати внутрішню витонченість і доброту високорозвинених душ. «На жаль! На жаль! Біля вівтаря Будди Запалив я пахучий фіміам В пошані І молився Будді Амітабзі, Щоб Він забрав добросердечних в Західний край...» На чужині Я зустрів тебе кілька років тому. Твоя чернеча ряса, кольору вицвілого каштана, І мирське життя, і зречення непевне. Народжена з характером рішучим, В жіночій подобі, ти терпіла суперечки. Я з ностальгією читаю старий вірш – Тут веселий рядок, там рядок образи. Кожне відшліфоване речення Все ще тихо відображає твою грацію і витонченість. Коли ти пішов, хто плакав, а хто радів? Кому ти міг би пояснити помилки і сум’яття? Моліться Трьом Коштовностям на високій обителі, Хай врятують пробуджену душу від світу печалі! Краса часто буває нещасливою; У поета сивіє волосся раніше, ніж у інших! На жаль! На жаль! Біля вівтаря Будди Я запалив пахощі з фіміам І молився Будді Амітабзі, Щоб Він забрав добросердечних в Західний край... Намо Будда (Просвітлений Майстер) Намо Дхарма (Вчення Істини) Намо Сангха (Святе Зібрання) Намо Куан Інь Бодхісатва Махасатва! Щоб привести добросердечних до Західного краю... Коли кохання ще юне, світ у рожевому відтінку; місяці і дні сповнені мрій і квітів, слова подібні до музики, і здається, що на цьому земному просторі є лише два палких серця під місячним небом, повним чудових зірок. Якби кохання більше не існувало, це було б царство смерті. Це було б царство смерті. Наші душі відчували б себе такими виснаженими, що не мали б куди повернутися. Не було б куди повернутися. Моя люба, продовжуй цю прекрасну мрію, Невинну,як наше дитинство. Давай шепотіти ніжно, словами, Що пахнуть, як орхідеї. Більше ніяких прощальних миттєвостей Пізнього вечора в саду. Лише шепіт нашої любові І твої руки,що зігрівають мої, Ніби все далеке минуле стало Одним цілим із сьогоденням – Вічною колисковою. Разом Ми помандруємо в дивовижний рай. Разом Ми будемо в захваті назавжди...
